Назва «Русь» уперше з’явилася щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI ст., у творі Псевдо-Захарія. Цей сирійський автор у 555 р. гово- рить про народ Північного Причорномор’я і Наддніпрянщини як про народ «рос», що мешкав на північний захід від Приазов’я, тобто на Середньому Дніпрі. Також у творі готського історика Йордана (VI ст.), який описував події IV ст., йдеться про народ «росомони», який мешкав у Середній Наддніпрян- щині. Однак ні в VI, ні в IV ст. жодних варягів у регіоні бути не могло. Пер- ший історично зафіксований вихід скандинавів на міжнародну арену (їхній напад на Англію) належить до 787 р. Це перша дата появи вікінгів у міжна- родній історії, яка відбулася на кілька століть пізніше після фіксації назви Русі. Перші ж достовірно відомі дані про контакти наддніпрянських слов’ян із варягами датуються взагалі лише серединою ІХ ст.
У хроніці франкських імператорів «Бертинські аннали» під 839 р., опові- даючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець писав: «Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього, візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби». Таким чином, в цей час, ще до утвердження варязької династії в Києві, яке сталося у 860-х рр., руси мали володаря, який був настільки впли- вовим, що вже підтримував відносини з Візантією та прагнув встановити їх із Франкською імперією. Також у цей час князь русів прагне титулуватися «ка- ганом», на зразок володарів Хозарії, таким чином намагаючись ствердити свою рівність із впливовою на той час Хозарською державою. Важливі згадки про русів у візантійських джерелах датуються 840-ми рр. (напад росів на мало азійське місто Амастриду, поблизу нинішнього м. Синопа на південному березі Чорного моря в Туреччині) та 860 р. (напад русів на Константинополь). У своїй проповіді патріарх Фотій у 860 р. говорить, що руси прийшли з краю, відда- леного від греків численними краями і племенами, морями й сплавними рі- ками. Таким чином, уже до утвердження варязької династії Русь — досить впливова держава.
За даними сучасників, русини вже мали власну оригінальну писемність. У 861 р. Кирило-Костянтин, майбутній творець слов’янської писемності, виявив у Криму Євангеліє і Псалтир, писані «руськими літерами». Він також по- знайомився з носієм руської мови, засвоїв розмовний її варіант і розшифрував письмена. У ІХ ст. перський історик Фарх ад-дін Мубаракшах повідомляв, що в хозарів є письмо, яке походить від руського, — хозари нібито запозичили його від русів, які живуть неподалік від хозарів.
До того ж у вітчизняних літописах руси чітко відокремлювалися від ва- рягів. У літописах Русь подається в переліку племен як окрема етнічна оди- ниця поряд з варягами, полянами та іншими племенами. Ще більше відомостей, які відокремлюють русів від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Крім того, у скандинавських дже- релах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі 92 ІІІ. Княжа доба в історії України: від заснування Києва... себе русами. Візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Для візантійців «руси» — це населення Середньої Над- дніпрянщини та Північного Причорномор’я. Візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців — це завжди населення Се- редньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор’я, а не скандинави з будь-яких інших територій — самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
На додачу, одразу на південь від Києва, на правому березі Дніпра скуп- чено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Рос- тавиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень та ін. Виникнення імені Русі щодо території Середньої Наддніпрянщини за багато століть до появи на історичній арені вікінгів-варягів є свідченням того, що назва Русь має місцеве наддніпрянське походження.
У І тисячолітті н. е. тут мешкало особливе плем’я — роси (руси). Численні писемні джерела мандрівників та політичних діячів стверджують, що це плем’я не було слов’янським. Особливо багато таких повідомлень в арабських ман- дрівників, які в ІХ—Х ст. часто бували на території України, мандруючи до Хозарії та Волзької Булгарії.
За численними даними сучасників, руси в Х ст. мали характерні риси — ре- лігійний культ меча, спосіб і ритуал поховання, одяг (зокрема характерні для одягу скіфів і сарматів, а згодом і українців широкі шаровари, вовняні шапки із довгими шликами, збережені в Україні до часів козацтва), сарматські назви посад своїх вождів (зокрема жупан) тощо.
Усе це дає можливість зв’язати русів VI—X ст. із залишками сарматів. Поселення сарматів у регіоні Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, тобто в районі «первинної Русі», почалися ще в І ст. до н. е. На цих землях фіксується значна кількість сарматських могильників початку нашої ери (найбільше по р. Тясмину й Росі). У цьому районі оселилася частина сар- матського племені роксолан. Основна земля «споконвічної Русі» була між те- чіями річок Тясмин і Рось перед їхнім впадінням у Дніпро. Тут ці річки утворюють своєрідний острів, оточений з усіх боків водою, яка чітко визна- чила кордони племені. Саме в цей лісистий регіон відступила частина сар- матських племен й осіла в зручному місці в середині Дніпра — давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів. Вочевидь, якась частина сарматського племені роксолан, що входила до ант- ського союзу племен (сармато-слов’янського за своєю суттю), поселилася на середньому Дніпрі в часи між І ст. до н. е. і піком Великого переселення на- родів у IV—V ст. н. е. Потрясіння Великого переселення народів стимулювали переселення сарматських племен у відносно захищену лісостепову зону Цен- тральної України. Цей лісовий і подекуди заболочений регіон став одним із місць, куди відступили уламки сарматів після початку Великого переселення народів. Тут вони змогли закріпитися та згодом, на фінішній прямій своєї ІІІ. Княжа доба в історії України: від заснування Києва... 93 асиміляції із слов’янами, дати могутній імпульс творенню великої держави Київської Русі.
Роксолани у першій половині І тисячоліття н. е., під час Великого пересе- лення народів, розділилися щонайменше на три частини (одна була відтіснена іншими народами на північ у Наддніпрянщину, друга — різними шляхами ру- шила у Європу, виступаючи активними учасниками походів германських та сарматських племен на території аж до Галлії, Іспанії та Північної Африки, третя частина осіла в Криму).
У межах антського союзу племен залишки роксолан асимілювалися зі слов’янами. Роси навіть періодично здійснювали Дніпром походи на слов’ян. Починаючи з VIII—ІХ ст., назва племені росів (русів) перейшла на все плем’я полян, а згодом також і на сіверян та древлян. Для слов’ян характерна зміна «о» на «у» в коренях слів. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції зву- чить як «Правда Роська», ім’я антського вождя Божа звучить у авторів VI ст. як Бож або Бос, а в автора XII ст., в «Слові о полку Ігоревім» уже як Бус. Так само ріка Бог стала Бугом, а роси — русами.
Поступово плем’я русів асимілювалося слов’янами, при цьому зберігши й поширивши на слов’ян основні компоненти своєї культури та племінну назву. Змішування нащадків сарматів та слов’ян прискорилося в Х ст., з виникнен- ням потужної Київської держави.
Русь X—XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Жи- томирської, значної частини Черкаської, Полтавської, Сумської, а також час- тини Вінницької областей. Мешканців цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали руси- нами або русами. З кінця ХІІ ст. Руссю, крім Центральної і Північної України, починають називатися і західноукраїнські землі. Вперше з’явившись у що- найменше VI ст., назва «Русь» протрималася в Україні (Західній) до ХХ ст., а в Центральній Україні — до XVIII ст. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 р. писав: «Я єсмь русин». Деякі мешканці Закарпаття й досі називають себе русинами.